Спогади…

Сьогоднішні події спровокували гостру рефлексію.
Згадався 2014 рік і як я тікала зі свого дому.
В мене був вибір куди їхати, а у людей на лівому березі сьогодні вибору не має - ті, хто тривалий час в окупації, але досі підтримують Україну, мають переміщуватися в рашку чи на окуповані території.
Крім того, сьогоднішня катастрофа - це не тільки втеча від ракет, а ще й від масштабної стихії, спровокованої терористами.
Дуже боляче втрачати все.
Сум, туга і невтішність від втрати того, що цінно і важливо.
Безпорадність як наслідок втрати контролю за своїм життям породжує почуття безсилля і відчуття, що немає можливості впливати на події.
Стрес провокує тривогу.
Втрати викликають відчуття порожнечі. В певний момент виникає відчуття, що життя зупинилося і надії немає.
Тепер мені вже здається, що людей, які втратили своє життя, можна впізнати серед інших.
Коли в 2014 році я щойно переїхала на Харківщину, то місцеві мені казали, що одразу видно, що я не тутешня.

В один момент розумієш, що твоє життя може вміститися в один наплічник.

І від цього є ліки - люди! І підтримка!
Для багатьох війна почалася лише 24.02.22.
Коли в 2014 році я виїхала з Луганської області, дякувати Всесвітові, мені зустрічалися в більшості хороші люди, вдячна їм всім серцем!
А ще на той момент «луганські» і «донецькі» дуже допомагали одне одному, так само як зараз гуртуються всі українці.
Зараз знайомі та незнайомі мчать на південь нашої країни, щоб протягнути руку допомоги, щоби зберегти крихітки надії в серцях тисяч українців!
Одночасно, українці виміщують свою злість в донатах на тисячі дронів для захисників, які будуть карати і мститися!
Понад усе хочу плекати свою віру в майбутнє в своїй країні, попри сум та невизначеність, попри біль від страждань інших.

Ця світлина знакова для мене - символ сьогодення - вона про боротьбу, про віру в себе, про силу не здаватися. Хтось вистоїть, а хтось здасться(