Шерстяне щастя

Привіт, друзі! Я ще трохи «потошню» вас 😊 Кому не цікаво — можете пропустити, а кому цікаво, то, думаю, буде приємно почитати. Бо, можливо, хтось, як і я, цікавиться народним мистецтвом та промислами — такими, як кераміка, розписи, старовинний одяг.

Сьогодні хочу поговорити саме про одяг. Почну здалеку.
У горах городництво майже не поширене: ґрунтів там мало, пшениці ніхто не сіє, поля рідкість. Якщо й садять біля хати щось, то виключно для себе, а не на продаж. Тому традиційним заняттям у горах було не рільництво, а скотарство.

Корів і овець тут тримали завжди. Вівці давали не лише молоко (з якого також робили сири, як і з коров’ячого), а й м’ясо. Та головне — їхня шерсть. Раз чи двічі на рік овець стрижуть, шерсть миють, сушать, і вже з неї виготовляють одяг: кожушки, кептарики, сердаки. Усе це — традиційне гірське вбрання. Так само ткали килими, шили шкарпетки й теплі пояси.

На Косівському ринку, де ми бували не лише «на закупи», а радше на екскурсію, можна знайти такі речі. Поруч із керамікою й іншими виробами продається і традиційний одяг. Ми навіть міряли кожушки та кептарики (правда, цього разу нічого не купили). Мені особливо подобаються довгі кожушки, які прикривають спину — дуже гарні та теплі.

Цього разу ми на покупку не розраховували, але колись я обов’язково собі такий придбаю. Бо тішить саме те, що цей традиційний одяг ще шиють, продають і ним користуються. Що ці речі не зникли, а традиції живуть.

Особливо приємно бачити, що навіть попри теперішні економічні труднощі в Україні й на Косівщині народні ремесла переживають відродження. Люди намагаються підтримувати своїх, купувати своє, щоб культура жила. Бо наша культура — це наше багатство. І зараз особливо важливо триматися за своє, берегти й розвивати українське — на зло ворогам.