The Dream of the Rose Lady./Сон Трояндової Леді.(En/Ua)

Hello, everyone. This is going to be a new metaphor for life. Perhaps this is an understanding I’ve been moving toward my entire life, and I am still on my way. In my previous post, I wrote emotionally about the treasures of my Opel. Today, though, I caught myself thinking that every human being has their own inner filter, with its own unique content of precious metals.
How do we measure a person’s worth? For me, Platinum represents love and sincerity; Palladium stands for respect and trust; Rhodium embodies emotional intelligence. In today's world, these are living luxuries that carry no market price. People buy expensive metals to freeze a status in place. But life introduces its own crash tests, and you are simply forced to reveal your true nature.
And this brings us to my greatest value, my absolute core. It is the crushed petals of the damask rose (roza). Right now, when everything is in full bloom, when rose bushes cascade beneath windows and over fences, we grow used to their scents and delicate petals. But when winter comes and I long for a drop of summer, I open a small jar of rose jam, and its sweet, ethereal, fragrant flavor completely fills me.

To gather these roses, I travel to my favorite village, Ponykva. I spend a few hours meditating inside the rose bushes—it’s a very thorny plant. At first, I was gathering the petals haphazardly, cutting away the white sepals that carry bitterness. But then, branch by branch, I cleared the bush of its vibrant roses. It brings a sense of oneness with nature that I simply cannot put into words.
Behind the fence, a young neighbor was bathing her little girls in a pool. One girl's name is Bohdana, and the other is Nadiyka. I pricked up my ears instantly because that is my own name, and a smile lit up my face. Though for some reason we don't talk as neighbors usually do, I must note that she is a wonderful mother. She played with the children, watched over them, and spoke to them with sweet, tender words. Even the great-grandmother, Halyna, seemed to soften around those little ones.
Their father went missing in action...
And then I thought to myself: the older daughter is named Bohdana ("God-given") because she was a highly anticipated child. The younger one is Nadiya ("Hope") because she was born after her father disappeared. But hope remains that one day he will return and hold his girls close. I wished for that so sincerely back then, you can't even imagine. I could literally see it in my mind—him opening the gates and his daughters running toward him.
Another time, when I arrived to gather the roses, it was raining. What was I supposed to do? I put on my rubber boots, a hooded jacket, and went out to my bushes. Together, I gathered about 2.5 kilograms of petals. Later, when I was bringing this precious bundle into my apartment in Lviv, a neighbor remarked that I smelled beautifully of peonies. I told her that the peonies had already bloomed and these were roses, adding that I couldn't even smell it on myself anymore. She was surprised and repeated that I smelled wonderful. As I walked up the stairs, I whispered to myself: I am the Rose Lady.
At home, I decided to dry the petals to get rid of the excess moisture. Believe me, the petals of my roses hold a magical elixir which, when interacting with sugar, creates an extraordinary blend—the very idea of a true, living luxury. I spread a clean sheet over the sofa and scattered the petals. My room became saturated with their aroma. And so, my dream took place within a rose-filled space.
I dreamed of myself as a little girl, just like that curly-haired neighbor child. I dreamed of my grandmother, who taught me how to gather roses and showed me how to crush them in a clay mortar with a wooden pestle (makohon). I was running barefoot through the morning dew. Large drops on the plants reflected my image, and I scooped them up to wash my little white face. It feels so good to be a child in your own dreams—it makes me realize that the soul never grows old.
The next day, it was time to get down to the important work: sorting through the petals once more to clear out leaves and insects. I used a modern food processor to blend the rose petals with sugar. I add them in roughly a one-to-one ratio, though sometimes when the petals are very juicy, you can add a bit more sugar. You have to wait a little for the juice to release, and then you can pack it into jars and put them in the fridge.
You see, a person has to live a life, cross thousands of roads, just to finally feel the true value within themselves.

My personal reflections on life, family, and the choices we make. Written in my native Ukrainian, translated and adapted into English for the Hive community with the help of an AI assistant. Photos taken on my personal smartphone during this meeting. Photos from my personal gallery on my phone were used. Thank you for your attention and visit.

Привіт усім. Це буде нова життєва метафора. І, мабуть, я до цього розуміння йшла весь час і ще йду. В минулому дописі я емоційно писала про дорогоцінності мого «Опеля». А сьогодні я подумала, що кожна людина має власний внутрішній фільтр з власним вмістом дорогоцінних металів.
Як визначити людську цінність? Для мене Платина — це любов і щирість, Паладій — повага і довіра, Родій — емоційний інтелект. В сучасному світі це жива розкіш, яка не має ринкової ціни. Дорогі метали купують, щоб зафіксувати статус. А життя вносить власні краш-тести, і ти просто змушений показати власну природу.
Ось так ми переходимо до найбільшої моєї цінності і моєї серцевини. Це перетерті пелюстки з рожі. Зараз, коли все цвіте, коли кущі троянд розкинулися під вікнами і парканами, ми звикаємо до їхніх ароматів і ніжних пелюсток. Але коли взимку мені захочеться краплину літа, то я відкриваю баночку варення з рожі, і мене наповнює його солодкий, ефірний, пахучий смак.
Щоб зібрати троянди, я їду в своє улюблене село Пониква. Кілька годин медитую в кущах рожі — це дуже колюча рослина. Спочатку я хаотично збирала пелюстки, обрізаючи білі тичинки, які гірчать. А потім гілочку за гілочкою очистила кущ від барвистих троянд. Це таке відчуття єднання з природою, яке я не можу передати вам словами.
За парканом молода сусідка купала дівчаток в басейні. Одна дівчинка — Богдана, а друга — Надійка. Я одразу насторожила вуха, бо це ж і моє ім'я, і на моєму обличчі засвітилася посмішка. Хоч ми чомусь не говоримо по-сусідськи, я хочу зазначити, що моя сусідка — дуже гарна мама. Вона бавилася з дітьми, пильнувала їх, говорила до них приємні, ласкаві слова. Навіть прабаба Галина стала м'якшою поряд з тими малими.
Чоловік зник безвісти...
І я тоді подумала, що старша донечка має ім'я Богдана, бо це дуже очікувана дитина. А менша — Надія, бо народжена вже після зникнення батька. Але надія є, що він колись повернеться і обійме своїх дівчаток. Я тоді так щиро того бажала, ви собі навіть не уявляєте. Просто подумки бачила, як він відчиняє двері брами і до нього біжать його донечки.
Другим разом, коли я приїхала збирати рожу, йшов дощ. І що мені було робити? Я одягнула гумаки, куртку з капюшоном і пішла до своїх кущів. Назбирала всіх разом десь 2,5 кілограма пелюсток. А коли заносила дорогоцінний пакунок додому у Львові, то сусідка сказала, що я дуже гарно пахну півоніями. Я відповіла, що півонії вже відцвіли, а це троянди, та й від себе вже не чую запахів. А вона була здивована і сказала, що я дуже гарно пахну. Коли я піднімалася сходами, то сказала про себе, що я — Трояндова Леді.
Вдома я придумала просушити пелюстки від зайвої вологи. Повірте, в пелюстках моєї рожі міститься чарівний еліксир, який, взаємодіючи з цукром, створює надзвичайну суміш — ідею справжньої живої розкоші. Я розстелила чисте простирадло на диван і розкинула пелюстки. Моя кімната наситилася їхнім ароматом. І мій сон був в трояндовому просторі.
Мені снилася я мала, як та кучерява сусідська дівчинка. Моя бабуся, яка вчила збирати рожу і показувала, як перетирати її в макітрі макогоном. Я боса бігала по вранішній росі. Великі краплі на рослинах віддзеркалювали мене, а я збирала їх і вмивала ними своє біленьке личко. Так добре бути дитиною у власних снах — тоді я розумію, що душа не старіє.
Наступного дня треба було братися за важливу роботу — ще раз перебрати пелюстки від листочків і комах. Я перетерла на сучасному комбайні пелюстки рожі з цукром. Додаю десь один до одного, хоча іноді пелюстки дуже соковиті, то можна додати трохи більше цукру. Трохи треба почекати, щоб виділився сік, і тоді можна складати в баночки і ставити в холодильник.
Бачите, треба прожити життя, перейти тисячі доріг, щоб відчути справжню цінність в собі.