Тепер ти знаєш, шо я сміюсь, навіть коли сильно хочу плакать

Тепер ти знаєш, шо я сміюсь, навіть коли сильно хочу плакать.
Це щось зворотнє до розладу адаптації.
Дайте мені чорні окуляри і привід про щось побалакать.
І ніхто не побаче цієї самостигматизації.
Не мені ж бути тим небораком,
Якого б жаліли.
Тому прошу: будь-яка абстракція,
Щоб я могла посмішити.
Дивись, яким цвіте — білим-білим.
Завжди можна накинути декорацію.
Чи лати.
В якій він палаті?
Ми всі у якійсь палаті.
Така от розплата.
За щось.

Злітають ТУ-шки з аеродромів,
Назв яких ми ніколи не знали раніше.
Спочатку убивча тиша.
Кожен сидить удома.
Чекає.
Пишуть:
Три години до початку погрому.
Організм себе вимикає.
Ставить на автозбереження.
Як мама, яка не давала мені багато робити по дому в дитинстві.
Казала «ще напрацюється».
Звучало, як застереження.
Збулося.

Тепер ти знаєш, що моє волосся
Вкладається і змінює колір
Без будь-якого мого втручання.
Хіба моє вічне бурчання
Трохи дає йому волі.
А так воно живе без жодного контролю.
Як зморшка на лобі, хто б і як з нею не боровся.
З десятого класу.
«Мені не нравиця»
«Так хочу пить, давай вже того квасу»
«Які ж красиві степи Донбасу!»
«Та наші Херсонські — лучші.»
«Диви, які добрі груші!»
«Давайте серйозно! Ну, хвате бавиця!»
«У них там інжир вже вʼялиться.
Білий, великий.
Червоний поїли — навіть дозріти не встиг, уяви!»
«Вони скидають з будівель українські прапори…
І вішають свої.
Шмати свої.»
От, про що ця зморшка на лобі.
Вона основоположна.
Її не треба нічим заповнювати.
Вона і так непорожня.

Ракета з ТУ-шки летить курсом на Київщину.
Через Конотоп.
Коли вже їх забере той локальний великий потоп?
На Франик одна.
В Запоріжжі уже.
Балістика. Змінює курс.
Вʼється вужем.
У міста потроху вже можна намацати пульс.
День неспішно вдягає лати.
Знову лягаю спати.
Вибух перший.
Щоб заснути, треба їх порахувати.

Gala Kavun 08.05.2024

На FPV-дрони сюди, будь ласка:
https://send.monobank.ua/jar/TGjen3Dhs
4441111155906575 (Моно)
5169330537306067 (Приват, ГО)
PayPal: kavunchik05@yahoo.com