Не буду

Мамо, сховай прапори.
Сховай Тризуб, наші листівки і записники.
По-справжньому, не просто в шухляду
Сховай наші портрети,
Сховай все, що вони можуть знайти.

Сховай обереги — із рушничками,
Калиною з бісеру й маками.
Нехай воно все пропахне цвілими бараками.
А краще спали.
Ми все повернемо, коли ви вийдете із пітьми.
А зараз зрікайся дітей,
Скажи, що знати не знаєш, хто ми такі.
Бо вони прийдуть, мамо, топтатимуться чобітьми.
Вони не повинні наше колишнє життя знайти.

Мама кричить: «Давай уже, бо почалось!»
Йдуть в бомбосховище, тихо сидять на стільцях.
Мені не здалось —
Я відчуваю власне серце у пальцях й хребцях.

Йде бій. Я на іншому боці країни.
Йду до сусідки, мами чиєїсь можливо.
А може і ні, я її не питаю.
Даю заспокійливе, кажу шось банальне:
«Не треба цієї драми,
Ми вистоїмо, в нас вибору, власне, немає».
Ковдри для госпіталю, які вона віддає,
Пальцями перебираю.
В них знову серце свій гуркіт передає.
Вісім годин безперервного бою минають.
Гради стихають.
У слухавці знову мама.

Я прошу її позбутися нанівець
Буквально усього. На вулиці сутеніє.
Мама тримає в руках прапорець —
Єдине, що дає їй надію.
Мама дивиться у вікно на тисячі танків,
Чекає ночі. Вночі чекає світанку.
Вулицями далі грохочуть ворожі танки.
«Мамо, сховай, зараз вам треба просто лишитись живими.
Треба дочекатися наших, як світанкового дива».
Мама зараз стомлена і невідповідно військовому часу красива.

«Сховай, — кажу в слухавку. — Якось, та й перебудем».
У відповідь чую страшне для себе «Не буду».