Кременець

Коли ми тільки вирішили переїхати назавжди із передмістя Києва на захід України, я одразу ж зрозуміла: все, про місто із його мережами та можливостями 'купити все що треба' прийдеться забути. Бо найближче від нас місто тепер - Кременець, що у Тернопільській області. Зараз це ще і наш райцентр, хоча раніше моє містечко прекрасно справлялося із цією посадою самостійно. Але - реформи є реформи, і тепер замість Шумського району маємо Шумську громаду Кременецького району. Ну то таке.
Суть в тому, що у нас досить важко буває знайти якісь специфічні речі. Як от, наприклад. Перегоріла лампочка стоп-сигналів у машині. Пильні працівники дорожньої поліції це помітили і зробили попередження: відремонтуй, а потім будеш їхав. Що робить нормальний водій, який щодня їздить цими вулицями? - Правильно: йде до автомагазину, купує нову лампочку, замінює несправну і їде далі.
Що зробив мій чоловік? - Правильно: поїхав одразу ж у всі аж 4 автомагазини нашого міста, і... Не знайшов там потрібної лампочки! Бо вона дещо специфічна. От що далі робити? Автозаправок у нас також всього дві, одна продає каву і вічно немає там бензину. На другій немає ніяких автотоварів, крім рідини для омивача скла.
Не їздити? Але вечорами досить часто у цьому виникає нагальна потреба. Але ж і непрацюючий стоп-сигнал вечорами явно видно. А патрулюють у нас поліцаї справно. Та й місто зовсім маленьке, що його патрулювати. Кілометрів 5 в один бік, кілометри три впоперек, от і все місто. Їздь та штрафуй хоч цілодобово.
Вирішили проїхатись до найближчого міста, до Кременця. Туди нам їхати 35 кілометрів. До Тернополя набагато далі, - сто.

Із лампочками проблем не було: у першому ж автомагазині вони були куплені.
А от із іншими магазинами прийшлося трішечки розчаруватися.
Я хотіла купити люстри у наші відремонтовані кімнати. І бра до них. Спробували віднайти по карті "Епіцентр". Знайшли. Але це виявився не супермаркет, а пункт видачі замовлень...
Добре, що поруч був інший, схожий на "Епіцентр" магазин. Але вибору там виявилося зовсім мало. А головне - не було люстри і бра з одинаковими плафонами.
Шукати далі ми не захотіли. Надто незнайоме все, дуже вузька одна головна вуличка, і гори навколо. Тісно. Майже кожна будова напакована різноманітними орендарями: аптек найбільше, штор та шпалер теж багато, і вікна-двері на кожному кроці. При тому, що на вузькій гористій вуличці припаркуватися вдень досить проблематично.
Тому зупинилися тільки заради світлин. Тут основна гордість кременчан: гора Бона і замок на ній. Історично дуже цікаве місце, про нього ходить багато і легенд, і справжніх подій. Але перепощувати історію я не буду: google розповість, кому цікаво. Бо якщо розповідати історію, то і всі отакі церкви, всі поселення попід горами вартують уваги. А ще я зустріла свої улюблені вітрові електростанції, які колись фотографувала по дорозі до Тернополя.
Загалом - містечко мені не зовсім сподобалося. У нас затишніше.
Так що наступного разу будемо їхати при нагоді в обласний центр.😎