100 років...

Цього дня ми чекали всією родиною. 23 серпня 2025 року народився мій батько, дідусь моїх дітей і прадідусь внуків. У нас було традицією зустрічатися в домі батьків саме в ці дні. Щоб допомогти зібрати врожай всього, що росло на городах. Щоб забрати собі у місто море консервацій, дбайливо та трепетно зроблених для нас мамою. Щоб запастися сушиною від батька, а де він тих яблук набирав - того ніхто не знає, але сушина була завжди, і навіть із груші-дички, яка росла на пустирі. Бо був наш батько дуже гарним дбайливим господарем, що цінує землю-матінку. До останніх своїх днів він садив та сіяв городи. Не дозволяв нам навіть кіз комусь віддати, коли вже ледь ходив сам, бо ж це були ЙОГО кози. Яких він щодня виводив пастися, напоював в обід, заготовлював їм сіно на зиму та балував смаколиками. Бурячки вирощувалися також для кіз, на зиму...

Дуже любив батько, коли до них приїжджали внуки та правнуки. Хоча частенько молодь не давала дідусеві спокою своїми витівками, все одно він щороку чекав появи дітей у своєму дворі. Любив частувати їх власноруч виловленою рибою з того ставка, що під сосниною. Купував завжди перші ягоди в кінці весни - на початку літа, а згодом і сам посадив грядочку полуниць для них. Є що згадати і нам, і дітям...

Вже скоро мине вісім років, як батько покинув цей світ. Але традицію ми намагаємося підтримувати, що б там не сталося. А так як ми вже й оселитися встигли в батьківській хаті, то тепер до нас приїжджає мій брат. І маму привозить, бо вона більшість часу живе у нього.
А до сторіччя батька, яке виповнилося би сьогодні, якби він був живим, ми з братом оновили могилку. Я не дуже знаю традицій поминання на кладовищі, та погодилася з його думкою - взяти з собою чарку з горілкою та скибку чорного хліба на могилку. Запалили свічку. Посиділи. Позгадували батька... Вічна пам'ять йому. Та й залишили знов серед чужих могил, спочивати з миром...