Спадок

Мало хто знає про те, що мій дідусь ще з молодих років вивчав історію свого роду. Та й не тільки роду, сім'ї, а й історію краю, в якому народився, куди довелося втікати від злиднів раз, а потім і ще раз, а зрештою того краю, який став домівкою, в якому вдалося створити сім'ю, виростити дітей і онуків, звити затишне гніздечко. Саме на Волині, в тихому селищі, де не тільки щось знайшов, а й створив, творив, віддавав себе, як подяку за прихисток.

Саме так з любов'ю до знань, науки, історії він написав кілька книг, інформацію з яких навіть брали до уваги при навчанні дітей і написанні шкільної програми. Саме так він з камінця створив своє паство - маленький музей зі знахідок з Волині, з навколишніх селищ. Щось сам, щось допитливі люди, щось вкупі, організовуючи маленькі пошукові вилазки.

І ось так, з нитки зіткався величезний рушник,який згодом набув великого визнання і отримав допомогу в огранізації від держави. Так він і став спадком волинського краю. Ми не вдалися в дідуся, не маємо хисту до глибинних знань історії, і завжди були тільки гостями в такому цікавому місці.

Усе надбане самотужки - подароване, і має державний статус. Розумію, що не можна це вважати сімейним спадком, та й екскурсоводом чи директом музею я навряд чи змогла б стати. Та зрештою хто зна, може якби нас до того з дитинства готували, це була б своєрідна місія. Місія плекати і розвивати, оберігати та доповнюватиту скарбницю, той величезний вклад і сили, які віддані. Та саме це дарувало жагу до життя дідусю. Він знайшов своє покликання. Світла йому пам'ять.