Криваві «свята» бункерного діда та цинізм тих, хто тисне руку терористам

Коли я чую чергові «одкровення» з кремлівських підвалів, у мене щоразу виникає одне й те саме запитання: чи є межа у цього цинізму, чи там якесь бездонне болото, в якому остаточно потонули залишки людської подоби? Чергова порція марення від путіна, де він знову на повному серйозі розповідає про те, що росія «не починала цю війну», сприймається вже навіть не як брехня, а як діагноз. Знаєте, це нагадує розмови злодія, якого спіймали за руку посеред пограбування, а він стоїть, витирає піт з чола і розказує, що просто зайшов перевірити, чи міцно замкнені двері. Тільки от ціна цієї «перевірки» — тисячі життів, зруйновані долі та випалені міста. І найсмішніше в цьому трагічному фарсі — це його вимога «посилити удари по інфраструктурі». Ну звісно, як же інакше? Коли на полі бою ти виглядаєш як недолугий школяр, що отримав на горіхи від набагато сильнішого суперника, залишається тільки одне: нишком гадити цивільним, відключати світло, руйнувати будинки, сподіваючись, що українці «перехочуть» давати здачі. Це ж класика слабкості. Це поведінка щура, загнаного в кут, який знає, що в чесному двобої в нього немає шансів, тому він кидається на все навколо, кусаючи повітря і сподіваючись, що комусь стане страшно.

Він там щось бубонів про те, що удари ЗСУ по їхній економіці — це, мовляв, неприємно, але «все швидко відновлюється». Ну-ну. Якщо все так чудово відновлюється, то чому ж тоді стільки істерики? Чому кожен приліт по черговому нафтопереробному заводу викликає у них такий дикий вереск, що чути аж до самого океану? Очевидно, що болить, і болить сильно. І ось тепер ця істота готує черговий «подарунок» до їхнього так званого «дня росії» — новий кривавий обстріл України. Це, мабуть, у них така національна традиція: замість салютів запускати ракети в житлові квартали. Хіба це не вершина мерзотності? Планувати вбивства на свято, яке вони самі собі вигадали. Це навіть не тероризм у чистому вигляді, це якийсь сатанинський ритуал, де кров мирних людей стає головним атрибутом торжества.

Але знаєте, що злить мене навіть більше за самого путіна? Це реакція окремих «світлих» представників західного світу. Ось, наприклад, Марко Рубіо, який вирішив привітати росію з цим самим «днем росії». У мене просто немає цензурних слів, щоб описати цей рівень лицемірства. З чим ви їх вітаєте, пане Рубіо? З тим, що вони щодня вбивають дітей? З тим, що вони влаштували геноцид у центрі Європи? Це якийсь сюрреалістичний театр абсурду, де люди, які мали б стояти на сторожі демократії та людяності, тиснуть руку кату, бо, бачте, так вимагає протокол. Який протокол? Протокол пристосування до вбивць? Коли ти вітаєш країну-терориста, ти автоматично стаєш співучасником їхнього цинізму. Це не просто дипломатична помилка, це ляпас кожному українцю, який сьогодні прокидається під звуки сирен або ховає своїх близьких.

Ми живемо в часи, коли маски остаточно зірвані. путін — це просто відображення того гнилого нутра, яке роками вирощувалося в кремлі, а тепер виливається на наші голови. Його «удари по інфраструктурі» — це акт відчаю. Він розуміє, що час працює не на нього, що його армія — це збіговисько маргіналів, які вміють воювати лише з беззбройними, і що рано чи пізно за все доведеться платити. І платити не «відновленням економіки», а повним крахом своєї недоімперії. Мене вражає, як вони намагаються подати свої поразки як якісь стратегічні кроки. «Ми не просуваємося так швидко, як хотілося б» — це, мабуть, найсмішніше визнання за весь час війни. Звісно, не просуваєтеся, бо ви там дохнете пачками, намагаючись захопити чергову посадку, а потім розказуєте своїм громадянам, що це «визволення».

Іноді я дивлюся на все це і думаю: скільки ще потрібно доказів, щоб світ остаточно зрозумів, що з цією потворою не можна домовлятися? Жодних переговорів, жодних привітань, жодних «глибоких занепокоєнь». Тільки сила, тільки рішучість і тільки повна ізоляція цього виродка та його зграї. Кожна спроба догодити кремлю, кожне привітання — це крок до того, що ракети полетять знову. Це підживлює їхню впевненість у тому, що все дозволено, що світ — це просто майданчик для їхніх ігор у «велич».

Але хай собі святкують, хай вітають один одного, хай марять про свою перемогу. Це все — агонія. Справжня сила не потребує обстрілів дитячих лікарень чи енергоблоків. Справжня сила — це те, що ми бачимо в очах наших хлопців на фронті та в серцях людей, які після кожної атаки встають, прибирають уламки і продовжують жити. Бо ми — це життя, а вони — це смерть. І як би вони не намагалися розфарбувати свої чорні справи в кольори «свята», вони все одно залишаться в історії як попелище і ганьба. І знаєте, що найприємніше? Що в них немає майбутнього. Вони можуть вбити сьогодні, але завтра вони все одно зникнуть. А ми залишимося. Бо правда не в ракетах і не в цинічних привітаннях політиків, вона в тому, хто насправді готовий боротися за свій дім. А до того, як ця потвора остаточно піде на смітник історії, нам залишається одне — бути міцнішими за їхню ненависть і злішими за їхню «інфраструктурну» логіку. Бо перемога не приходить до тих, хто вітає катів, вона приходить до тих, хто не боїться називати речі своїми іменами.